Звідки беруться життєстійкі дорослі, здатні витримувати удари долі та перемагати будь-які труднощі? Ними стають діти, яких навчили цього люблячі батьки. Хочете бути певними, що ваша дитина виросте життєстійкою? Ось що про це каже психологічна наука.

Ідете ви вулицею — і на вас раптом нападає лев… Еволюція пристосувала людину переживати лише такі типи стресу — короткотривалі. Побачив небезпеку — злякався/розгнівався — «вприскування» в кров адреналіну для розігріву м’язів та прискорення серцебиття… Кілька хвилин — і ти або пан, або пропав.

У повсякденному сучасному житті небезпечні ситуації виникають надзвичайно рідко. А прадавній механізм реакції на стрес залишився. Тому на ситуації, які об’єктивно не несуть прямої загрози життю, однак ускладнюють нам життя, наші тіла все одно реагують викидами адреналіну в кров.

Лихий начальник, проблеми у взаєминах із чоловіком/дружиною, підвищення тарифів, погані оцінки з алгебри в сина, близький родич при смерті… Наше тіло вимагає від нас реагувати на таке, як на напад хижака. А правила цивілізованого суспільства змушують днями, тижнями, місяцями, навіть роками ігнорувати накопичення гормону стресу в крові. Від нас вимагається діяти проти всіх природних інстинктів: приймати логічні рішення, прораховувати віддалені наслідки своїх слів і дій та ще й мати більш-менш спокійний вигляд і далі виконувати всю необхідну роботу.

Деякі люди не справляються із цим протиріччям і «ламаються». Хтось скандалить чи навіть вдається до фізичного насильства, хтось вдається до алкоголю, сильнодіючих ліків чи наркотиків, намагається «сховатися» від реальності у світі телесеріалів чи комп’ютерних ігор, ігноруючи проблеми.

А дехто, навпаки, знаходить сили відповідати на затяжну стресову ситуацію адекватно й «розряджає» адреналін у більш прийнятний для суспільства спосіб.Наприклад, жінка, яка втратила роботу через карантин і щодня думає, чим годуватиме дітей наступного місяця, не свариться з чоловіком, не випиває за вечір пляшку вина й не підчищає все печиво в комірчині. Вона починає економити, щоранку переглядає розсилку з вакансіями, відправляє резюме, шукає дешеві та смачні рецепти обідів для родини. Стрес же скидає виснажливим генеральним прибиранням, а друзям розповідає про свої проблеми з усмішкою — тому що й них ситуація аж ніяк не краща.

Ця жінка виявляє те, що англомовний світ називає resilience. Найближчі українські відповідники — стійкість, еластичність, життєстійкість. Люди з високим рівнем життєстійкості не лише здатні пережити голодомор і концтабір, війну і тривале безробіття, втрати й тяжкі хвороби. Вони мають найбільші шанси досягати успіху в кар’єрі, бізнесі, особистому житті, зберігати оптимізм та вміння бути щасливим. Читайте також:
8 капелюхів батьківства: чи кожен ви приміряєте?

Ми всі народжуємося з різним рівнем життєстійкості. Однак, на відміну від ліво- чи праворукості та музикального слуху, життєстійкість можна розвинути. І в собі, й у своїх дітях.

Кожні люблячі тато й мама здатні допомогти своїй дитині стати максимально життєстійкою. Виховуючи дочку чи сина правильно, можна досить швидко розвинути в них сім якостей, притаманних життєстійким дітям.

Для формування життєстійкості дітям потрібна надійна опора під ногами: стабільність і відчуття, що дорослі про них піклуються, що батьки чи опікуни контролюють ситуацію. Це навчає дітей і впорядковувати власне життя, і піклуватися про інших людей, і бути господарем власного життя.

Що мають робити дорослі: бути послідовними в плеканні й вихованні дитини. Передбачуваність, режим дня, чіткі вимоги до поведінки дитини дають їй відчуття безпеки та зменшують стрес. У передбачуваній ситуації дитина відчуває певний контроль над своїм життям: вона знає «правила гри», що їй можна, а що ні, а це дає їй змогу приймати рішення й діяти самостійно.

Упевнені у своїх силах школярі не лише виявляють вищий рівень надії чи оптимізму. З погляду впевненої дитини поразка — це не катастрофа, а ознака, що допущено помилку. Отже, треба розібратися, що пішло не так, і спробувати ще раз. Це одна з найголовніших умов життєстійкості — вміння підвестися після падіння й рушити далі.

Що робити батькам: висловлюючи похвалу, найсильніше акцентувати не на якості дитини («Ти ж моя розумничка!»), не на результаті («Геніальна вийшла витинанка!), а хвалити докладені зусилля і старання.

«Одразу видно, скільки зусиль ти доклав до цього проєкту! Ти зібрав багато інформації, постарався написати все красиво, до кожного факту малюнок малював». Повторимося: і розум, і результат теж можна похвалити, але найбільше уваги приділіть тому, скільки праці дитина в це вклала.

Компетентність — це необов’язково глибокі знання і вміння в певній царині. Це ще й уміння прийняти виклик — завдання, яке трохи перевищує нинішній рівень навичок дитини, — розібратися, як його виконувати, і довести до переможного кінця.

Відчуття компетентності означає, що дитина не відмовиться від складного виклику, тому що відчуватиме: доклавши зусиль і виявивши кмітливість, вона має високі шанси впоратися.

Що робити батькам: регулярно давати дитині доручення, які вона здатна виконати, але не без труднощів. Купити продукти за списком, приготувати не дуже складну страву під вашим «голосовим керуванням» тощо. У процесі виконання таких доручень дитина має освоювати та шліфувати нові практичні навички. Кожна нова навичка — полоти грядки, готувати бульйон, пришивати ґудзики чи стригти газон — не лише корисна сама по собі, а й навчає дитину: вона здатна освоїти будь-яке вміння.

Читайте також:

10 помилок у вихованні, що псують дітям доросле життя

Життєстійкі діти вміють відрізнити хороший вчинок від поганого, добро від зла. Вони охоче засвоюють принципи етичної поведінки та здатні відмовитися щось робити, коли розуміють, що це призведе до поганих наслідків.

Що робити батькам: завжди бути готовими допомогти дитині розібратися, як діяти, коли ситуація їй незрозуміла або коли виникла суперечність між її бажанням та інтересами громади/ родини. Приміром, коли дитина вимагає крутий смартфон, а її мамі для віддаленої роботи необхідно придбати ноутбук, а коштів і на те, і на те бракує.

Аби з успіхом виконувати небезпечні місії, солдату необхідне відчуття «надійного тилу», підтримки бойових побратимів і командирів. Дитині для виховання життєстійкості теж необхідне відчуття захищеності. Їй потрібні щирі друзі, наставники, любов батьків, братів/ сестер, інших родичів.

Що робити батькам: постійно забезпечувати дитині це відчуття «страхувальної сітки», а також емоційну підтримку. Погано дається предмет, не вдався проєкт, сварка із сусідом по парті — дитина має чути від батьків фрази: «Спробуй ще раз! Може, є інший спосіб зробити це? У тебе обов’язково вийде! Ти зможеш! Ми в тебе віримо!»

Життєздатні діти намагаються допомогти іншим людям: родині, громаді. Вони справедливо вважають, що можуть і мусять робити власний внесок у спільну справу. Хай це маленька цеглинка, але коли класти цеглинку за цеглинкою, врешті-решт на світ з’явиться будинок. Ці діти виростають корисними й активними членами суспільства, а також займають активну життєву позицію в кар’єрі й особистому житті.

Що робити батькам: допомагати дитині зрозуміти значення їх вкладу в командну роботу. Приміром, запитати: «Як твої дії допомогли команді забити гол?» або «Що саме ти зробила для проєкту? Як це просунуло роботу вперед?»

Коли діти розуміють значення їхнього внеску, вони докладатимуть більше зусиль, навчатимуться і тренуватимуться старанніше, більше допомагатимуть по господарству тощо. А «по дорозі» ще й розвиватимуть працелюбність і наполегливість.

У житті щось рідко йде так, як хотілося б. Провал проєкту, поразка в конкурсі, низький бал на екзамені, сварка з другом, нещасливе перше кохання… Життєстійкі діти, як і решта дітей, переживають справжню бурю емоцій, однак вони не зациклюються на них, не діють під їхнім впливом. Натомість говорять собі: це не кінець світу, життя триває. Цю перешкоду/ виклик вони цілком здатні подолати.

Що робити батькам: виявляти щиру турботу і ставити дитині запитання: «Що саме сталося? Що ти збираєшся робити, щоби покращити ситуацію? Яким чином, де й коли ти це зробиш?» Допомагати знаходити на ці запитання відповіді. Давати змогу дитині самостійно розв’язувати проблеми (з урахуванням її віку, звісно). А ще — говорити знову і знову: «Ти впораєшся! Ти знайдеш спосіб, зберешся із силами — і зробиш те, що слід зробити».